Україна пам’ятає – світ визнає

 

Кажуть, що пам’ять жива, поки ми, люди, здатні пам’ятати. Та, не все в житті хочеться пам’ятати. Є такі моменти, які прагнеш вирвати зі свого серця, щоб і сліду не залишилося.Та не все можна вирвати, іноді треба знов і знов повертатися до своєї пам’яті, щоб ніколи не повертатися у реальному житті.

Літа 1933 від Різдва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, дітей, і ще ненароджених – у лонах матерів. Минуле не належить нікому. Воно – надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи!

24 листопада в нашій державі буде відзначатися День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Народ України схиляє голову перед трагічною сторінкою свого життя. 1932… тридцять… чорний рік. Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця; їх ніхто не судив, отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами.

З нагоди 85-их роковин пам’яті жертв голодомору 23 листопада в Омельницькій філії імені академіка М.А.Доллежаля пройшли заходи під єдиною темою «Україна пам’ятає, світ визнає»: бібліотечна викладка літератури «Голодомор 1932-33 років…», інтегрований урок «Не дамо загасити свічку пам’яті» (3-4 кл.), години пам’яті «Жнива скорботи» (5-8 кл.), круглий стіл «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!» (9-11 кл.), загальношкільні акції «Запали свічку пам’яті», «Незабудка пам’яті».

Зі щемом у серці, у роздумах про трагічну минувшину рідної землі, наша пам’ять знов повертає нас до страшних часів розпачу і болю. Завтра, 24 листопада, о 16-ій годині приєднаймося до загальнодержавної хвилини мовчання і запалимо свічку пам’яті у вікнах своїх осель на знак вшанування невинно загиблих українців мученицькою смертю. І нехай цей вогник зігріє душі померлих, а для нас буде вічним символом пам’яті і осяйним променем майбуття.

Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ж ми колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.