Стежинами рідного краю: Попова криниця

        «Корисний відпочинок» – так можна назвати навчальну практику, яка щороку проводиться в Омельницькій школі імені академіка М.А.Доллежаля. Ми не відступаємо від традицій і цьогоріч. Цікавим і змістовно насиченим став перший день навчальної практики – школярі здійснили краєзнавчу експедицію «Стежинами рідного краю» та відвідали Попову криницю.  

            Керівник шкільного музею, вчитель історії Бондаренко Інна Іванівна познайомила учнів з легендою про появу криниці в центрі села, а місцева жителька Марія Іллівна Попова поділилася спогадами старожилів про криницю та цілющі властивості її води.

            Школярі мали змогу власноруч витягти з криниці води та відчути її приємну прохолоду. А ще згадали вірш місцевого поета-пісняра Івана Потаповича Сухаря «Криниця»

У городі криниця нова,

Там відро об цямрину дзенька,

А в криниці вода жива,

Як любов у моєї неньки.

Журавлиха там воду п’є,

До стежина біжить хрещата.

А в криниці джерельце б’є

Наче серце живого тата.

Переплутались там сліди,

Всі ідуть туди веселитись

Ми  із неї живої води

Не дамо ворогам напитись.

Відлетять і роки, й журавлі,

Полетять з ними батько і ненька,

Та нехай на тисячу літ

Об цямрину відерце дзенька.

Для допитливих:

            Є у нашому селі чудо-криниця і називається вона Поповою. З уст в уста передається легенда, що буцім­то її викопали омельницькі дядьки за розпорядженням попа ще в другій половині XIX століття. На місці невеличкого шумівця, що тоненькою цівкою бив із землі, почали її копати. Коли заг­либились метрів на чотири, то відкрилось таке потужне джере­ло, що почала вода йти через верх і заливати низові городи. Схарапуджені дядьки хутко прикотили млинове жорно і кину­ли в криницю. Це спинило воду. Тоді вони обіклали криницю добротною цеглою і змайстрували цямрину. З тих пір у ній святили воду і розносили її навіть по навколишніх селах. Ка­жуть, що вода та ніколи не псувалась.

Десятиліттями дзвеніла криниця, дивуючи селян чистою і смачною водою, і невичерпаністю. Коли було влітку довго не­має дощу, всім селом йшли до криниці, набирали з неї води та йшли кропити степ, а вже звідти розбігалися «мокрі як плющі».

Місцевий поет Сухар Іван Потапович згадував, що щось подібне сталося в 1947 році уже при його пам’яті. Тоді стояла неймовірна суша, мідне сонце випалило посіви і вису­шило степові річечки. Був голод. На той час Попова криниця була вже захаращена, бо, коли восени 1934 року місцеві «активісти» спалили церкву, то і про неї усі забули, занехаяли.

Отож того суховійного літа зібрала хлопчаків, серед яких був і майбутній поет, бабця Василина Бондаренко і, заплативши їм торбою тютюну, вказала на невеличкий виямочок, де було джерело. Хлопці, яким було 10-12 років від роду, дружно чистили криницю, але до дна не добрались – пішла вода і стала врівні з землею. Вона була чиста, смачна і холоднюча, аж хмільна. Це було під кінець серпня 1947 року. Тоді ж почалися величезні зливи, але нічому вони не допомогли, зате озимі тієї осені вдались на славу, а 1948 рік був урожайним.

Сільчани знову поставили на криницю цямрину з «журав­лем». Все село напувало з неї худобу, брали воду в тракторну бригаду, на ферми, возили, хто будувався, на заміси з вальків. Багато років ще служила криниця, брали з неї воду потужними насосами по 3-5 тон за один раз, а вже через кілька хвилин вода піднімалась врівні з землею.

Та не жаліли люди того дива. Під’їжджали брати воду важ­кими тракторами, роздавили отвір, цегла впала всередину, а потім хтось украв цямрину, а вже підлітки стали кидати туди брухт, пляшки, інший мотлох. Це сталося десь усередині 70-х років. 
        В 1995 році омельницькі дядьки третій раз вичи­стили Попову криницю, поставили залізобетонну цямрину і міцного"журавля". В той же день пішов дощ і тепер селянські корівки п’ють  води скільки бачать...